Формуючи думки до написання есе, першою думкою було запитати у сучасників подій визволення нашої території та завершення Великої війни (чомусь серед людей близьких до тих подій тільки такий варіант чув, все-таки “Велика Вітчизняна” та “Друга світова” якось менше на слуху, більше на урочистостях та книжках), зрозумів , що найбільш стара людина яку я знаю, це моя бабуся 1938 року народження , яка очевидно пам’ятає ті події в занадто в юному віці. Моє власне враження, виходячи з багатьох книжок, фільмів, театральних постанов, що ключові слова або асоціативний ряд із словами “завершення війни” були: довгоочікуваний мир, впевненість, віра в майбутнє. Очевидно таким і був суспільний настрій звичайного громадянина СРСР та нашого регіону, якщо вважати що таким був в переважній більшості селянин, який очевидно зазнав під час війни великих принижень, падіння достатку, в решті-решт смертей на власних очах. У людей яких доводилось чути раніше , які були більш в усвідомленому віці під час війни , доводилось чути думки про те, що вважалось ніби розпочалось абсолютно новий цикл, нове життя, без війн, а головне голоду, холоду та розпачу.
Власне цьому є реальне підтвердження, яке не вимагає глибокого аналізу, так ми і можемо пояснити бебі-бум післявоєнних років. У людей вочевидь з’явилось відчуття впевненості. У звичайних людей діти, як запорука нового життя , в масштабах держави – це космічна програма, як довершеність почуття Новітнього часу і технічного прогресу. Зрештою і сам головний персонаж радянської держави – селянин, отримав сатисфакцію із зміною керівництва держави і отримав певне зрівняння в правах із пролетарем (паспортизація). О так, це дійсно час нових сподівань.
Нажаль та не для всіх це був час кінця страждань. Для деяких “елементів” радянського населення, час нових випробувань тільки розпочинався і власне мова йде не тільки про татар. Мова про всі корінні народи Криму, а етнічні німці всіх регіонів УРСР ще вдосталь зрозуміють наскільки їх походження в рамках тоталітарних режимів зіграє з ними злий жарт, так само це стосується поляків, волею долі які опинились в межах УРСР, українців, що опинились в межах тоді вже братньої Польщі. І головне євреїв, яким треба було миритись із думкою, що значна частина твого народу винищена родинами, селами і містечками просто через власне походження. Дуже хотілось би поспілкуватись із мешканцями сіл Сталіндорфський району, що вижили, адже це є цілий культурний пласт, що просто фізично вирізали з історії нашого краю, нажаль єдине що доступно для нас, це фрагменти інтерв’ю в ютубі із сучасниками тих подій. А зрештою виявиться, що і державі , якій інша половина, що вижила і в лавах армії чи то партизанських загонів ризикувала життям, вони також непотрібні через свої традиції, вірування, а потім ще й вірогідність шпигунства на користь ворожому Ізраїлю.
Та ці всі ускладнення не торкались вочевидь звичайних, робочих громадян. Для них всі умови. Вони вимагали спокою, трішки більше розваг та комфорту. Кінотеатри і палаци дозвілля, особисті хоч і водночас не власні квартири, метрополітен. І це є абсолютно природним, інакше зараз 8 мільйонів українців не жили і працювали би зараз в Польщі, Німеччині, Чехії.
Я думаю, про всі ці речі очевидно треба пам’ятати, особливо якщо це стосується спільного проживання на території сучасної України людей з настільки різним і при цьому порівняно нещодавнім минулим. Наші предки пройшли різне життя, крізь різні випробування, вочевидь так само як і сучасне молоде покоління його пройде різним шляхом, навіть і в тому числі як і тоді, в роки Другої світової війни, заплативши найбільш цінний податок – власною кров’ю.

Автор: Олександр Філіпенко

Запис від rsln1044